Влада – це корпорація. Корпорація – це корупція. Корупція – це фейк. Отже, влада – це фейк. Зараз, як ніколи, кожна стрічка новин демонструє цей логічний ланцюжок ланка за ланкою, аж до висновку.
Влада – це фейк, бо нею постійно крутять як хочуть олігархи, щоб здобути силу, більшу за владу: монополію! «Єдина Країна», «Единая Россия», «Одна Піднебесна», глобалізм, халіфат – еліти по всьому світу завзято граються в імітацію «сильної влади» та «об’єднаних націй», під вивісками яких створюються олігархічні монополії. Гординя та жадоба завойовує привілеї в ущерб природним правам кожної людини, а вся демократія обмежується розкладанням яєць по партійним кошикам.
Порошенко арештом Корбана захищає свою монополію на патріотизм та нагадує Коломойському, що, перш ніж купувати виборців, треба спочатку купити індульгенцію на Банковій. Після закидів знавців про вибіркове правосуддя починається клоунада під умовною назвою “закон один для всіх”, в якій, знов-таки, страждають не партнери президента і покупці індульгенцій, а законослухняні опоненти режиму: Лукаш, Новинський, Королевська, Вілкул.
Путін, переслідуючи Іслямова, захищає від «блокади» свою енергетичну монополію, керовану слухняними васалами, Чубайсом у Росії та Григоришиним в Україні. Іслямов не зміг чи не схотів покласти до ніг Путіна кримсько-татарський народ, за який вважається відповідальним. Його володіння за відмашкою Кремля так активно розоряються кримськими олігархами, які перебігли до Путіна, що Іслямов впав у відчай і відверто підіграв Суркісу в боротьбі з Григоришиним за контроль над енергетикою, що зумовило персональні репресії у Росії проти Іслямова.
Місцеві вибори в Україні вибудували підконтрольну олігархам вертикаль місцевого самоврядування, визначивши «намісників» у місцевих громадах за принципом подвійної корпоративної лояльності: партійно-корпоративної та бізнесово-корпоративної.
Працює це так. Одна з «прохідних» партій-утриманок правлячих олігархів висуває кандидата в депутати. Чи стане він депутатом, залежить від його популярності, читай – купівлі голосів. Тільки ж не в лоб. А, наприклад, щедрими обіцянками, розтиражованими у ЗМІ. Одних обіцянок мало, бо народ недовірливий. Багато голосів набирають ті, хто купує народ «оптом» (робочими місцями, соціальними інвестиціями та інфраструктурними проектами, благодійністю), роками «окучує» і «підгодовує» виборців, а перед виборами «нагадує про себе» і «хлібом» (подачками, благоустроєм, косметичними ремонтами), і «видовищами» (концертами, імітаційним бунтарством, скандальними витівками та жестами). Забезпечити такий «хліб» і «видовища» можуть лише бізнесові корпорації, великі роботодавці. Їх власники рідко беруть на себе тягар політичної відповідальності. Частіше штовхають у політику найманих працівників з безумовною корпоративною лояльністю, амбіціями та харизмою і вигідними для роботодавця політичними переконаннями.
Навіть просто створити партію дорого коштує. Простим людям і малому бізнесу це не під силу. Середньому бізнесу під силу виконати формальні вимоги для створення партії, але не під силу «розкрутити» її ім’я. Тому більшість партій створені політтехнологами «на продаж» для олігархів. Що стосується «вищої ліги» – партій, які мають фракції в парламенті – то без міцного спонсорства вони зникають, наче їх не було: згадайте тих же «народників», «комуністів» і багатьох інших. Бюджетне фінансування партій цього не змінить, просто дозволить владним олігархам оптимізувати витрати на утримання кишенькових угруповань нарцисичних демагогів, за лаштунками яких капітал править бал в Україні.
Нам кажуть, що влада – це корпорація, що політику роблять партії, «командні гравці», а не особистості, що треба виключити «ненадійний» «людський фактор». Коли ми лякаємося корпорацій, нам пояснюють, що корпорація – це звична корупція, набирають у корпорації наївних людей подачками-пряниками, а потім насаджують дисципліну і дають корумпованим учасникам корпорацій батоги, щоб заганяли в корпорацію тих одинаків, які раніше не спокусилися на пряник. Батогом стають звинувачення у корупції, причому ці звинувачення завжди фейкові, вибіркові, застосовуються для морального знищення «чужих», а всі «свої» пов’язані між собою тією самою корупцією. І зрештою ми бачимо, що весь «людський фактор» монополізований власниками «корпорацій», ми продали душу олігархам. А влада, закони, багатство, політичні програми, мир і війна, стабільність і революція – все це зовсім не те, що ми описували в шкільних творах на «відмінно», в курсових та дипломних, про що ми читали в книгах і бачили по телевізору, бо вся «наша» «влада» зрештою виявляється фальшивим прикриттям монополії олігархів. Влада – це корпорація. Корпорація – це корупція. Корупція – це фейк. Отже, влада – це фейк.
Олігархи з благословення міжнародних фінансових корпорацій за жорстким корпоративним лекалом будують керований в ручному режимі державний механізм, як раніше побудували налаштовані проти будь-яких змін соціальних відносин патерналістичні «церковні» та «освітні» корпорації, консервативні «професійні» корпорації, що гальмують прогрес за середньовічним цеховим принципом в інтересах збереження і збагачення верхівки, а також керовану монополістичну «ринкову економіку», кероване корпоративне «громадянське суспільство» та кілька керованих «всенародних» революцій на замовлення, які легалізували масові маніпуляції свідомістю, зіштовхнули лобами войовничих некерованих маргіналів та забезпечили природний відбір нового агресивно-слухняного покоління претендентів у олігархи, які позиціонувалися як «борці проти олігархії».
Взірцем олігархічного «життя по-новому» оголошено сінгапурську тоталітарну державу-корпорацію, яку навіть у Грузії з таким самим невеликим населенням не вдалося відтворити Саакашвілі, бо важко сумістити традиційну войовничість і свободолюбність горців та «меритократичний» авторитаризм східних «моральних авторитетів», що насаджують населенню рабський менталітет.
Для розправи над всіма, хто не хоче бути гвинтиком корпоративно-державницького механізму олігархів, насаджуються деспотичні догми корпоративної дисципліни. За найменший відступ від цих догм вся олігархічна машина знищення особистості починає працювати проти відступника. Навіть «домашніх улюбленців» олігархів – нардепів – непристойно цькують за «пропуски засідань», «кнопкодавство» та законодавчі ініціативи, не взяті з благословення кишенькової «коаліції» з мародерського «пакету реформ» від експертів-найманців олігархів. Зрештою парламент перетворюється з місця для дискусій на потішний плац, де цивільних примушують марширувати в ногу з військовими, хамуватими “героями” олігархії. Хто не хоче марширувати, тим затикають рота брудною лайкою. Хто не затикається і після образ, може отримати пляшкою по голові, як Олександра Кужель від Андрія Тетерука…
В усьому світі, в тому числі в Україні, остаточно затвердилася неофеодальна монополія олігархів, що обманює та принижує кожну людину, включаючи і самих олігархів, які змушені постійно відвойовувати свій несправедливий привілейований статус, хочуть вони того чи ні.
Однак людську свободу волі неможливо монополізувати, скільки б хто не старався. Кожна людина має природне право вірити в себе, бути вірною собі, володіти собою. Тобто, здійснювати політику суверенітету особистості.
Прийнявши рішення вважати себе центром суспільного життя, кожна людина створює для себе чесну науку на основі власного життєвого досвіду, чесне суспільство на основі власних соціальних зв’язків, чесне багатство на основі висловлювання доброї волі та дотримання свого слова і зрештою чесну владу на основі людської довіри, терпимості, взаємності та мудрої згоди. Хай монополісти ізолюються і воюють за привілеї – чесні люди виходять з-під маніпуляційного впливу монополій та будують навколо себе успішне життя. Суспільство відкритої душі та творчої довіри, створене рівноправними людьми, показує жертвам монополізму життєздатну альтернативу ізоляціоністській гордині та жадобі. Їм залишається або погоджуватися з майбутнім, або залишатися у минулому.
