В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.

– Вперше тут нікого, крім нас.

– І відключили світло.

– Кажуть, старий наживався на освітленні.

– Нові спекулюють на темряві.

– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?

– Ще скажи, що він викручував лампочки та бив ліхтарі. Це смішно. Просто настав темний час.

– Якщо він ні в чому не винен, навіщо втік?

– Старий був істотою, яка живе в тіні. Тепер це неможливо. В темряві нема тіней.

– Хто ж міг вимкнути світло?

– Всі, хто любить жити в темряві. Їх стало більше.

– Чому вони так люблять жити в темряві?

– Щоб не бачити, не бачити нічого! Що свої та чужі однакові. Що живі та мертві різні. Щоб страх виявити слабкість дзвенів кров’ю у вухах і заглушив голос совісті. Щоб ніхто не бачив, щоб навіть самим не бачити, що вони коять, воюючи за здійснення своїх нестриманих бажань.

– Темрява спокушає і мене.

– Знову збираєшся лізти з поцілунками?

– Жартуєш. Ми ж домовилися: тільки спілкуємося.

– Тримай своє слово, це світло в твоїй душі. А на війні нема світла.

– Там спалахують пожежі.

– Але гаснуть очі. Жодна перемога того не варта.

– Всюди йде війна. Якщо не перемагати, навіщо тоді жити?

– В нашому парку нема війни.

– Парк знаходиться у межах держави, яка воює.

– На війні застосовують насильство. Де війна безсила, там її нема.

– Скажеш, в цьому парку і держави нема?

– А де ти тут бачиш державу? Тут тільки ми. Цей парк зараз належить мирному народові.

– Ти ж їх знаєш, вони і сюди прийдуть воювати.

– Не бійся, знайдемо інше місце для розмов. Завжди є місце, де нема війни. Якщо навіть здається, що такого місця нема, треба його вигадати, і воно з’явиться.

– Твої ідеї мене тішать. Піду подумаю над цим. Завтра ввечорі зустрінемось.

– Як завжди.

Вони попрощалися.

Наодинці стало менше шурхоту кроків, але більше думок.

Що це за край такий, де держава воює проти людини, учителі воюють проти дітей, історія пам’ятає лише війни, а церква їх благословляє та канонізує у ранг священних?

От блокнот. Витягуєш з нього кілька аркушів, кладеш на землю. Папірці виблискують в місячному світлі. Це мої папірці на моїй землі. Мені вдалося побудувати власну державу з чистого аркуша, не проливши жодної краплі крові! Посміхаєшся у темряві, а подих вітру піднімає папірці та лагідно проводжає у далеку подорож, освоювати нові й нові землі. Втім, навіщо папірці? Я стою на своїй землі, і в моїй душі мир. Це мій мирний край.

Добре, що не стали цілуватися. Був час подумати. Народилася ідея. Там, де я – там мир!