Я живу в нереальній реальності,
Де життя не життя, де життя війна
І останні новини з темних віків
Кличуть вбити ворожих немовлят.
Вперті демони здаються янголами помсти,
Всі повторюють за ними мантри гніву
Та молитви надій, що все буде краще –
Як було рік тому, десять років, століття…
Буде краще, а як, нема гадки. Й не треба!
Бо пуста давнина не страшна, як майбутнє,
Де сталеве небо пітне від гарячої крові,
І в пустелі здрібнілих сердечок-піщинок
Під розп’яттям в оазі штабні будди в джинсах
Кетчуп з перцем вантажать на фронт для джихаду.
Бідні ті, чия кров не змішана з кетчупом,
Вони вмруть, як герої, від втрати крові,
Штабні будди не вмруть від втрати кетчупу,
Будуть вічно, як боги, зброєю бряцати,
Нести меч, а не мир, нести плач замість сміху,
Красти щастя й приносити крадене в жертву
На війні за свободу брехні й катування.
Я живу у безодні невігластва лютого,
Голос розуму тут не бажають чути.
Тут нічого не чують, окрім наказів
Та істерик, перекрикувань голосу совісті.
Акумулюю енергію, спілкуючись сам з собою,
Генерую енергію, спілкуючись з вами,
Енергійно рухаюсь до щастя, і ви не стійте.